125-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

Printer-friendly versionSend to friend

February 17th is the 125th anniversary of the birth of Patriarch Josyf Cardinal Slipyj, the head of the Ukrainian Greco-Catholic Church from 1944 to 1984, who spent 18 years in various prisons and concentration camps of the Soviet Union for his refusal to renounce the Pope of Rome and his own Ukrainian Catholic Church. Arrested in 1945, together with all of the Ukrainian Catholic hierarchy, he was the only hierarchy to survive the persecution, albeit physically and psychologically tortured. At the intercession of Pope John XXIII and President John F. Kennedy, he was released from a Siberian concentration camp and exiled to Rome without the right to return to Ukraine at the age of 71. He took part in the Second Vatican Council, built the pro-Cathedral of Santa Sophia in Rome, together with the Ukrainian Catholic University, and began a broad process of visiting all the eparchies and exarchates of our Church in the diaspora. He called the first Synods of our Church and did much to unify our Church throughout the world, which until then had been divided into units all dependent separately on the Roman Curia. He worked tirelessly to speak up for the "Silent Church", the "Church of the Martyrs," acting as the foremost ambassador for the Ukrainian people throughout the world. 

 

This is the man who ordained me to the priesthood in 1980, and I am humbled to have received the priesthood by the laying on of hands of a Confessor of the Faith, who I believe will someday be recognized a Saint. 

 

Attached please find the pastoral letter of Patriarch Sviatoslav on this occasion (in Ukrainian). Unfortunately, there is no English translation as of yet, which is why I wrote this brief introduction. 

 

Please pray for the eventual glorification of this great Church leader. Let us carry on his mission to bring the Church of Kyiv to the world. 

 

Andriy, sinner-priest

 

 

 

«БУДЬМО СОБОЮ!»

ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА

ДО ВІРНИХ  УГКЦ ТА ВСІХ ЛЮДЕЙ ДОБРОЇ ВОЛІ

З НАГОДИ СТОДВАДЦЯТИП'ЯТИРІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ПАТРІАРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

 

Господи, навчи мене

творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій (Пс. 143, 10).

 

Дорогі в Христі брати і сестри!

 

Сімнадцятого лютого цього року сповнюється 125-ліття з дня народження патріарха Йосифа Сліпого – ісповідника віри та довголітнього предстоятеля нашої Церкви. Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви доручив усім вірним упродовж цього року вшанувати його пам’ять і молитися за його прославлення тут, на землі, серед лику блаженних і святих.

Життя патріарха Йосифа проминуло у вирі складних і драматичних подій ХХ століття. Він, як ніхто інший, досвідчив чи не всі  тягарі та страждання того історичного періоду. Його життєвий шлях пролягав на тлі революцій і двох світових воєн, розвалу імперій і постійної зміни державних кордонів, він перейшов через ув’язнення, заслання і, нарешті, вимушену еміграцію... Патріарх поєднав у собі досвіди сотень тисяч або й мільйонів українців, для яких ці десятиліття стали справжньою via dolorosa per aspera ad astrа (хресною дорогою через терни до зірок). Саме такий девіз – «Крізь терни до зірок» – Йосиф Сліпий помістив у 1939 році на своєму єпископському гербі. Його таємна хіротонія відбулася в умовах гонінь супроти Церкви під час першої радянської окупації Західної України. Митрополит Андрей Шептицький, прикутий важкою хворобою до інвалідного крісла, старався забезпечити подальший провід Церкви і шукав особу, «яку б не зламали жодні випробування». Молодий єпископ Йосиф, напевно, відчував, що його служіння буде дорогою крізь терни. Однак, як зорі для мореплавця є орієнтиром, щоб не згубитися в бурхливому морі, так світло Христове, що просвічує всіх, стало для майбутнього патріарха дороговказом у власному житті та в служінні іншим.

Він прийшов у цей світ підданим Австро-Угорської монархії, а покинув його як вигнанець останньої імперії ХХ століття – Радянської. У дитинстві малий Йосиф мріяв стати священиком або науковцем. За благословення та підтримки владики Андрея Шептицького він зумів здійснити і поєднати цих два великих покликання, хоч зовнішні обставини далеко не завжди сприяли їх повній реалізації. Його студентські роки припали на лихоліття Першої світової війни та відчайдушних спроб нашого народу здобути незалежність і об’єднатися в одну державу. Свої ієрейські свячення Йосиф Сліпий отримав із рук митрополита Андрея у вересні 1917 року, коли той нарешті зміг повернутися з російського полону. Вищі богословські студії в Інсбруку, а згодом у Римі проходили в умовах повоєнної розрухи і великої суспільно-політичної та духовно-моральної кризи в тогочасній Європі. У 1922 році, після завершення закордонного навчання, отець Йосиф повернувся вже в нову політичну реальність на рідних землях. Цього разу це була відновлена Польська держава, в якій українці знову опинилися в ролі дискримінованої національної та релігійної меншини. Саме тому Глава Церкви доручив йому провід Духовної семінарії, заснування Українського богословського наукового товариства та розбудову греко-католицької Богословської академії у Львові, які стали провідними науково-освітніми осередками не лише для церковного середовища, а й на загал для української громади Галичини. 

Та попереду було ще більше випробування – Друга світова війна. Українські «скривавлені землі» потрапили до центру зіткнення двох тоталітаризмів – гітлерівського та сталінського, кожен з яких будував свій «новий порядок» на кістках мільйонів невинних жертв та запереченні віковічних християнських і загальнолюдських цінностей.

У листопаді 1944 року, після повернення в Західну Україну більшовицької влади та відходу у вічність митрополита Андрея, владика Йосиф перебрав провід нашої Церкви. Розповідають, що навіть високопоставлений чиновник радянських спецслужб, якого послали до Львова для координації плану насильницької ліквідації УГКЦ, побачивши молодого владику на похоронній процесії в архиєрейському облаченні, чи то з жалем, чи зі «знанням справи», зауважив: «Скільки хрестів наклали на того єпископа! Як то він усіх їх винесе?» А вже в ніч на 11 квітня 1945 року нового предстоятеля УГКЦ разом з іншими владиками і визначними священиками було заарештовано. Наступні 18 років він провів у застінках радянської карально-репресивної системи, невтомно і незламно несучи свій хрест  ісповідника та скріплюючи в надії інших. Глибока віра в Бога, віра в те, що Провидіння Господнє повинно зберегти Церкву, яку заснував сам Спаситель і якої ніхто не зможе знищити, були для нього духовними опорами й орієнтирами, щоб не згубитися серед колючого терня жахливих випробувань.

Отримавши звільнення у 1963 році завдяки старанням св. папи Івана ХХІІІ і американського президента Джона Кеннеді та прибувши до Рима, митрополит Йосиф так ніколи й не зрікся свого українського (хоча й радянського) громадянства. Бодай таким чином «депортований без права повернення» архипастир хотів бути разом зі своїм стражденним народом, бодай на віддалі солідаризуватися зі своїми вірними, які залишалися «в домі неволі». Перебуваючи на Заході, він доклав багато зусиль, щоб віднайти та згуртувати тих, кого чи то матеріальна нужда, чи політичні умови на Батьківщині розкидали по всьому світу. Патріарх-ісповідник розумів, що без солідних духовних та інтелектуальних основ народ буде приречений на забуття своїх коренів, на розгубленість і самоприниження, на цілковите підкорення й асиміляцію. Тому свої перші декрети «у вільному світі» владика Йосиф Сліпий  видає про заснування і розбудову двох інституції: Українського католицького університету та собору Святої Софії. Незважаючи на вже поважний вік, не шкодуючи підірваних роками неволі сил і здоров’я, він об’їжджав кожну нашу єпархію та екзархат на поселеннях, відвідував мало чи не кожну парафію, збираючи не лише кошти, а й гуртуючи всіх «у розсіянні сущих» в єдиний, сповнений власної гідності народ Божий у своїй помісній Церкві.

Патріарх і кардинал Йосиф Сліпий не дожив всього кілька років до того часу, коли Радянський Союз захитався і таки впав. Він спочив у Бозі 7 вересня 1984 року і лише його тлінні останки в серпні 1992 року велично й урочисто «повернулися» з Рима до Львова, після  того як український народ здобув свою державну незалежність, а переслідувана Церква вийшла з катакомб. Але справжній спочинок для своєї невтомної душі наш Великий патріарх заповідав лише тоді, коли «з волі Божої табажання Українського Божого люду складуть [його] домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії» у Києві як знак єдності та соборності всього нашого народу і його об’єднаної Київської Церкви. І над цим завданням нам усім ще належить немало потрудитися, щоб сповнити останню волю цього церковного мужа!

Роздумуючи над сторінками життєпису патріарха Йосифа, можемо припустити,  що в молодості, мріючи про своє майбутнє, він і не думав, що йому доведеться зазнати скільки  лихоліть і випробувань. Одначе, як знаємо з його спогадів, він завжди себе запитував: «Що від мене очікує Господь?» А ще він часто роздумував над питанням: «Що скаже одного дня про мене історія, із чим я постану перед Господом на Страшному суді Христовому?» Зрозуміло, що Йосиф Сліпий став великою людиною не в якусь одну мить. Із дня у день він зростав у молитві, святості, мудрості, у почутті відповідальності, а передусім – у відданості Божій волі.

Його життя, як і кожного з нас, було не прямою дорогою, а радше лабіринтом, в якому кожний вибір є важливим. Адже на кожному повороті можна схибити, обравши не ту дорогу. Щоб не загубитися на цьому шляху, ми потребуємо внутрішнього компаса, який підказуватиме нам правильну путь. Слуга Божий Йосиф не шукав орієнтирів у минущих ідеях чи марних сподіваннях. У своєму посланні «Про поєднання в Христі» (3 червня 1976 року) він звернувся до своєї пастви з простою порадою: «Будьмо собою!» Це «буття собою» народжується в кожному з нас у той момент, коли ми в молитві до Отця Небесного розпізнаємо Його волю щодо нашого життя. І кожен з етапів біографії патріарха Йосифа позначений цим знаком автентичності, в серці якої перебуває Христос.

Він був собою, коли відкрив у собі потяг до науки і присвятив цьому все своє життя не так власною академічною працею, як творенням умов та інституцій для інших. Він був собою, коли відчув поклик до священства і віддав цьому покликанню всього себе, незважаючи на обмеження і заборони здійснювати це служіння. Він був собою, коли відмовився від обіцяної свободи та високих посад, якщо відречеться від своєї Церкви. Він був собою, коли, потрапивши на Захід, став голосом і символом «мовчазної Церкви» у СРСР та всіх переслідуваних безбожною тоталітарною владою. Він був собою, коли обстоював право релігійної спільноти, яку очолював, на патріаршу гідність. Лише така позиція дала йому можливість не залежати від карколомних змін довкола нього і гідно пройти всі ці перипетії історії.

Сьогодні, коли ми часто чуємо про те, що живемо «плинні часи» чи навіть у «добу постправди», коли все навколо постійно змінюється, нема нічого тривкого й надійного, істини не існує, є лише «точки зору», має рацію той, у кого влада і гроші, а популярність можна здобути дешевими гаслами й обіцянками, − запрошення Йосифа Сліпого до автентичності, до «буття собою» знову набуває неабиякого значення. 

Бути собою ніколи не було легко, ще важче здійснювати своє покликання в часи непевності, які ми переживаємо тепер. На перший погляд, набагато легше і комфортніше пристосуватися до змін, прилаштуватися до зовнішніх обставини, відмовитися від визнання абсолютної Правди… Але горе людині яка перестає бути собою, яка втрачає себе. Життя патріарха Йосифа, воскресіння з катакомб нашої Церкви та її подальший динамічний розвиток свідчать, що лише той долає непостійність і плинність історії, хто постійно у своєму осерді залишається тим, ким сотворив його Господь. Цей шлях, хоч важкий та тернистий, є можливим і приносить людині велике внутрішнє задоволення та радість саме тому, що вона виконує свій християнський обов’язок та волю Божу і тільки так може бути собою.  

Тому в цей ювілейний рік нашого патріарха Йосифа заохочуємо всіх замислитися, ким ми є та яким є наше завдання в цьому земному паломництві до вічності, у нашій сьогоднішній мандрівці «крізь терни до зірок». І хай сам Господь Ісус Христос, який єдиний є Дорогою, Правдою і Життям, буде для нас тією провідною зорею, що дозволить здолати всі перепони на цьому шляху істинного пізнання самих себе через Його хрест і воскресіння. Життєва доля патріарха Йосифа переконує нас у тому, що з глибокою вірою та Божою допомогою людина незламної волі, яка не зрікається своєї Богом даної сутності, не зраджує свого покликання та здійснює своє служіння, за будь-яких обставин переможе у двобої зі злом та неправдою.

Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні.

+СВЯТОСЛАВ

 

Дано в Києві,

при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,

у день празника Стрітення ГНІХ, 15 лютого 2017 року Божого

 

Отців-душпастирів прохаємо зачитати це Послання, поділивши його на дві частини, після кожної  Божественної Літургії в суботу та неділю, 18 і 19 лютого цього року.

AttachmentSize
БЛ. СВЯТОСЛАВА З НАГОДИ 125 РІЧЧЯ НАРОДЖЕННЯ ПАТРІАРХА.pdf1.66 MB

© Copyright 2008 - 2017. Saint Nicholas Ukrainian Catholic Eparchy. All rights reserved.